Вітаю Вас, Гість
Головна » 2012 » Листопад » 25 » МУЗЕЙ ШКОЛИ
17:38
МУЗЕЙ ШКОЛИ

       Нашому шкільному музею – всього 13 років. Це – не просто музей історії школи. Це музей дитинства, шкільної Юності, музей Спогадів про найщасливіші шкільні роки, музей Зустрічі різних поколінь юних дударківців, яким пощастило навчатися саме в нашій школі.
Цікава історія створення нашого музею. 1993 рік. Україна вшановує пам'ять загиблих під час голодомору. Учні Дударківської школи, готуючись до уроків Пам`яті, збирають свідчення односельців, зустрічаються з родичами померлих. І все частіше в спогадах звучить ім`я Василя Яковича Івчука, колишнього директора нашої школи. Саме він допоміг вижити цілому поколінню юних дударківців 30-х років.
Хто ж він, Василь Якович Івчук? Ось підпис під фотографією: «1937 рік. Директор школи Івчук В.Я. з учнями школи». Але самої фотографії в альбомі, який зберігається як найсвятіша реліквія школи, немає. Чому? Йдемо до колишньої вчительки Ольги Євдокимівни Сидоренко, і вона розповідає: «Василь Якович вважався ворогом народу, його в 1938 році було репресовано. Я помістила фотографію в альбом тому, що для мене і моїх ровесників він ніколи не був ворогом, але як зникла фотографія - не знаю».

 


      З пошуків фотографії В.Я.Івчука, спогадів про нього і почалося створення музею. Оживили сторінки минулого. Його учням сьогодні вже за 80, але якою радістю світилися їхні очі, якими схожими вони ставали на сьогоднішніх старшокласників, коли згадували школу, свого директора. М.Т.Денисенко, В.Д.Сидоренко, І.М.Сидоренко, М.П.Карпець, зрозумівши, що сьогоднішньому поколінню юних потрібні їхні спогади. Згадували Івчука, його колег, згадували свою юність, обпалену війною. Ми слухали їх і відчували тривожну атмосферу 1937 року, разом із ними чекали випускного вечора 1941 року, який так і не відбувся. Ми були свідками вересневої трагедії 1943 року, коли німці підпалили школу. Сиділи в неосвітлених, холодних післявоєнних класах і ділилися книжкою, однією на всіх. І чим багатшим ставав матеріал, зібраний учнями, вчителями, тим більше хотілося знати про школу, в якій ми навчаємось, працюємо.

       На одному з засідань учнівської ради було створено організаційний комітет. Розподілили обов’язки, дали завдання класним колективам, вирішили провести шкільний ярмарок, щоб отримати кошти, написали листа в Державний архів, випускникам, колишнім вчителям і працівникам школи. Розпочалася напружена, копітка, цікава робота. Як усі разом – і вчителі, й учні – раділи першим отриманим листам, як непросто опановували техніку оформлення стендів, як довго стояли біля першого стенду, з якою цікавістю шукали на фотографіях своїх батьків, бабусь, дідусів, з яким хвилюванням готували перші екскурсії, з яким захопленням дивились на почесних гостей музею, з якою увагою слухали їх спогади про тих вчителів і випускників, чиї імена золотими буквами вписані в історію школи, і навіть в історію держави. Хіба можна забути хвилюючу зустріч в музеї з сестрою Героя Радянського Союзу, випускника нашої школи Прудкого Миколи Петровича? Пам’ятною залишилась для учнів нашої школи зустріч з Сидоренком А.М., випускником школи, учасником війни, автором підручника з української мови, за яким навчались семикласники. А якою хвилюючою була зустріч в музеї з Сидоренком В.Д., випускником того пам’ятного першого випуску десятирічки, випуску 1940 року, юність якого була обпалена війною.  

       Музей став справжньою школою громадського виховання. Адже цілеспрямована спільна робота по його створенню розкрила творчі можливості і здібності багатьох дітей, допомогла знайти своє я, самовизначитися. Екскурсії в музеї проводять самі учні. Вони розкривають перед відвідувачами сторінки – розділи експозиції:
               «Школо, рідна моя» (історія розвитку освіти в Дударкові).
               «Від науки у дяка – до школи з чотирирічним навчанням».
               «Рік 33-й» (роки голодомору і репресій).
               «Роки тривоги і скорботи» (школа в воєнні і післявоєнні роки).
               Покоління, обпалене війною.
               Вчителі – учасники війни.
               Педагоги – вихованці нашої школи.
               Покоління п’ятидесятих.
               Шестидесяті роки – це роки ліриків і фізиків.
               Нам школа в життя відкрила двері (семидесяті роки).
               Незабутня країна дитинства (школа сьогодення).
               Подвиг його безсмертний (про Героя Радянського Союзу Прудкого М.П.).

    Дванадцять екскурсій - це не тільки сторінки життя нашої школи, це сторінки життя нашої держави, сторінки розвитку освіти в нашій державі.
     Найцінніші експонати музеї – це підручники, по яких навчались наші прадіди в 1903 році, це – «Свидетельство 1903 г.» (свідоцтво про закінчення трирічної школи), атестат 1940 року, фотографії 1921 року, документ про закупівлю землі, датований 1841 р, написаний першою писемною людиною села, писарем Денисенко. Це - численні спогади про школу, вчителів, фотографії, альбоми, подарунки від випускників. Кожний експонат музею – це подорож у минуле нашої школи.
Двері музею відчинені для всіх, хто не байдужий до школи. Приходять в музей випускники, щоб згадати шкільні роки. Сьогоднішні учні, дивлячись, з яким хвилюванням вони зупиняються біля своїх фотографій, з яким теплом згадують дитинство, школу, по-іншому ставляться до школи, до навчання, до вчителів. І залишаються в музеї спогади випускників, їх подарунки музею, школі, а в душах дітей залишається радість і гордість, що і вони навчаються в школі, про яку з таким теплом згадують випускники.
    Музейні експонати, матеріали використовуються на уроках, виховних годинах. Навчившись читати, першокласники приходять в музей, щоб пересвідчитись, що їхнім прадідусям ще важче, ніж їм, було опановувати важку науку читання, адже букви староукраїнського алфавіту мали такі важкі назви, та й читати приходилось такі незрозумілі релігійні тексти; якщо не збагнеш цю науку, то ще й палицю отримаєш від священника. Саме він був першим вчителем їхніх прадідусів. Першокласникам екскурсоводи обов’язково розкажуть про Наталію Петрівну Радкевич, вчительку, через душу і серце якої пройшло не одне покоління юних дударківців. Покажуть її фотографію, розкажуть, де її поховано, зачитають спогади учнів про свою першу вчительку.

   


  Деякі уроки вже стали традиційними. Прочитавши повість Сидоренка І.М., випускника школи «Зустріч з юністю», дев`ятикласники приходять в музей, що вклонитися світлій пам`яті тих, хто загинув у роки війни, хто так і не зустрівся з своєю юністю.
      На виховну годину «Рік 33» одинадцятикласники приходять в музей, щоб ще раз вчитатись в ці «пекучі цифри і слова», що «в серце б`ють, неначе молот». І оживуть в їхній уяві страшні тридцяті роки: голод, смерть, концтабори, репресії, а за цими словами людські долі: доля Івчука В.Я., Гайдамаки К.Н., Кокозея В.К. І чим глибше вчитуються вони в спогади про ці дійсно пекельні роки, тим більш болючими стають думки про долю нашої держави, нашого народу. Саме ця виховна година спонукає їх взяти участь у туристсько-краєзнавчій експедиції «Краса і біль України». І з`явиться реферат-репортаж про розшуки «забутого імені» директора школи, а пошукова група музею стане переможцем обласного конкурсу «Моя земля – земля моїх батьків» і буде нагороджена почесною Грамотою обласного управління освіти.
Напередодні 60-річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні юні пошуковці школи приймали участь у зльоті юних краєзнавців. Їх репортаж-реферат «Вчителі – учасники війни» був відмічений Почесною грамотою обласного управління освіти.
    Учнівській і вчительський колектив школи звернувся в секретаріат Президента з проханням посмертно нагородити Івчука В.Я., колишнього директора школи державною нагородою. Матеріали про Івчука В.Я. допоміг підготувати колишній учень школи Охріменко Г.М., тепер уже покійний. Восени 2007 роки ми отримали звістку про присвоєння Івчуку В.Я. найвищої державної нагороди Героя України.

   


       У цьому ж році екскурсовод музею Калита Антоніна на основі зібраних юними пошуковцями матеріалів про Голодомор на теренах с. Дударків написала МАНівську роботу і приймала участь у ІІ турі захисту МАНівських робіт (Тема: «Івчук В.Я. – справжня людина, великий педагог»).
       У 2008-2009 навчальному році юні пошуковці музею доповнили матеріали про голодомор і приймали участь у краєзнавчій експедиції з роботою: «Дзвін пережитої трагедії» (ІІ місце в області).
        У 2009-2010 навчальному році юні пошуковці музею приймали участь в акції «Милосердя у немилосердний час». Матеріали, зібрані ними, зараз експонуються музеї Голодомору м.Київ. А Калита А. була нагороджена Президентом України Ющенко В.А. Почесною грамотою і цінним подарунком.
     Найбільше вдячні учні школи за допомогу у створенні музею вчителям-пенсіонерам Денисенко М.Т., Сидоренко О.Є., Сидоренку В.Д., Трикоз Г.Ф., Карпець М.П. вони вже давно на заслуженому відпочинку, вони ніколи не проводили уроків для сьогоднішніх учнів школи, але своєю допомогою у створенні музею вони дали їм головний урок – урок Памяті: якщо молода людина не знатиме історії своєї школи, історії своєї держави, вона і сама ніколи не стане творцем цієї історії.

       


    Музей познайомив учнів школи з цікавими людьми, випускниками школи, започаткував нові традиції. Частим гостем був нині вже покійний випускник Охріменко Г.М. Кожного року наприкінці червня він збирав своїх однокласників на традиційну зустріч. А школі дарував на згадку газету «Зустріч». В цій газеті – хвилюючий звіт про долю однокласників і вчителів, про долю односельців і долю школи, роздуми про наше сьогодення. Сидоренко І.М., випускник 1940 року, напередодні Дня Перемоги, приїжджає з своїми однокласниками, фронтовими друзями, щоб поділитися спогадами про війну, про юність, обпалену війною. Одинадцятикласники напередодні випускного вечора зустрічаються з випускниками, які завели їх за руку на першу в житті шкільну лінійку. В останню неділю листопада юні пошуковці вже традиційно проводять тематичну лінійку Пам`яті «Запалимо свічки Пам`яті». На лінійці поіменно згадуємо померлих від голоду дударківців.
     Заходиш до шкільного музею, і ніби саме Дитинство дивиться на тебе з фотографій, таке щасливе і безтурботне, зігріте чуйністю і мудрістю вчителя, теплом шкільної дружби, радістю від перших успіхів і перемог. І воно ніби промовляє: «Пам’ятай: школа, в якій ти навчаєшся, має глибокі корені, чудові традиції, і саме тобі випала щаслива доля їх берегти і примножувати».

  Від шкільного порогу
   Ми йдемо у далекі світи.
   Ти світи нам в дорогу,
    Наша школо, які зірка, світи

Переглядів: 416 | Додав: N@dya | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: